У Городищенському краєзнавчому музеї імені Петра та Семена Гулаків-Артемовських відбулася презентація фотопроєкту «Світанки війни» — глибоко особистої та водночас загальнонаціональної історії, яку через світло ранкового сонця розповідає черкаська мисткиня Людмила Давиденко.
На подію завітали представники Городищенської дитячої школи мистецтв імені Семена Степановича Гулака-Артемовського, журналісти, а також учні 8-го та 11-го класів Городищенського ЗЗСО №2 разом із вчителькою Вірою Скорик.
На виставці було представлено 21 світлину — кожна з них пронизана тишею, глибиною і світлом. Як зазначила директорка музею Алла Сухорученко, світанок у роботах Людмили — це не просто природне явище, а метафора оновлення, перемоги добра над темрявою:
«Це не просто світлини. Це життя. Це мистецтво. Кожна з них надихає на світле майбутнє, на захист нашого щасливого життя, наших посмішок».
Людмила Давиденко — архітекторка за фахом, яка після втрати домівки в Харкові навесні 2022 року повернулася до Черкас. Саме тоді, щодня зустрічаючи світанки на березі Дніпра, вона почала фіксувати мить народження нового дня — як акт внутрішнього спротиву, як символ надії.
«Я фотографую кожен ранок з 12 березня 2022 року. Жодного світанку не було однакового. Це як життя — неповторне, болюче, але живе», — розповідає мисткиня.
Під кожною світлиною — цитата зі Святого Письма. Людмила каже, що ці слова приходять до неї під час ранкової молитви, і часто точно відповідають тому дню, який настає.
Фотопроєкт «Світанки війни» став джерелом сили для багатьох. Люди, які втратили рідних, звертаються до авторки з проханням знайти світанок на конкретну дату — день загибелі, день полону, день прощання. Ці фото допомагають пережити втрату, знайти сенс, відчути присутність.
«Я знаю про двох людей, яким ці світлини дали змогу вижити. Один із них — дипломат, який був у Японії на початку війни. Інша — жінка з Херсонщини, яка змогла втекти з окупації», — ділиться Людмила.
Проєкт став можливим завдяки підтримці небайдужих — людей, які донатили, допомагали, вірили. Зустріч у музеї пройшла тепло і душевно. Гості мали змогу поспілкуватися з авторкою, дізнатися більше про її шлях, переживання і творчий потяг.
Пані Людмила вразила присутніх своєю незламністю, громадянською позицією та глибоким талантом. Її світанки — це не просто фото. Це молитва. Це пам’ять. Це надія.