Лариса Компанієць: Сьогодні у нашій студії ми маємо честь поспілкуватися з надзвичайно активними та небайдужими людьми, які своїми вчинками змінюють наше місто на краще. Це подружжя Рибакових – Євген та Юлія.
Це люди, які присвятили себе волонтерству, меценатству та розвитку нашого рідного Городища. Ми поговоримо про їхній життєвий шлях, діяльність та плани на майбутнє. Вони не лише успішні у своїй професійній діяльності, а й знаходять час та сили, щоб допомагати іншим, розвивати нашу громаду і робити її більш комфортною для життя.
Їхні ініціативи та проекти вже принесли відчутні результати, а енергія та позитивний настрій надихають багатьох. Тож, дізнаємося більше про цих неординарних людей та їхню діяльність.
Вітаємо вас.
Євген Рибаков: Доброго дня.
Юлія Рибакова: Доброго дня.
Лариса Компанієць: Тож, Євгене і Юлія, почнемо із самого початку. Як ви опинилися у Городищі? Розкажіть трішки про ваш життєвий шлях, звідки родом, як побудували вашу родину і як ви розселитися саме тут вплинув на ваше життя.
Євген Рибаков: Ну, тут, мабуть, я почну. Історія дуже проста. В мене жила тут бабуся з дідусем, і в дитинстві, як правило, літо я проводив в городищі. Але з часом я приїжджав просто на вихідні, поки була жива бабуся, потім поки жила мама, а в останні два роки ми, мабуть, вирішили поки що поселитися тут. Ну, тому що це фактично було як родове гніздо чи що? З зрозумілих причин, тому що почалось повномасштабне вторгнення, війна, і нам тут було безпечніше і зараз тут безпечніше набагато, ніж під Києвом, звідки ми переїхали в 22-му році.
Лариса Компанієць: Розкажіть трішки про вашу родину. Як познайомилися, які спільні інтереси вас об’єднують? Можливо, є якісь сімейні традиції, які ви бережете?
Євген Рибаков: Ми, мабуть, стандартна студентська родина. Познайомились ми в інституті і я був по курсам трохи старший, але, получається, з мого третього курсу, з Юліного першого курсу ми почали зустрічатися, потім жити разом, потім оженились і так далі.
Юлія Рибакова: Так, ми познайомилися в Харкові. Я туди приїхала вчитися і Женя приїхав туди вчитися. Ми в цьому році відмічали, святкували 25 років, як ми разом зустрічаємося. Це не з дня весілля, тому що ми одружилися пізніше набагато, але з дня нашої зустрічі.
Лариса Компанієць: Добре, ну і розкажіть, а які у вас професії? Як ви встигаєте поєднувати отаку от вимогливу роботу з активною громадською діяльністю? Ну і взагалі, що надихнуло вас стати активними учасниками життя громади?
Євген Рибаков: Ну, ми працюємо в IT, тільки я керую IT-проектами, тобто це розробка програмного забезпечення, як правило, ну, останні мабуть, більше 10 років в сфері телекому і фінансів. А Юля?
Юлія Рибакова: А я також в сфері IT, хоча я не одразу туди прийшла. Я за освітою інженер літальних апаратів, але зараз я тестую програмне забезпечення і керую невеликим відділом тестувальників.
Євген Рибаков: Родина IT-шників. Нас об’єднує, ну, мабуть, наша активна позиція, яка не народилась, коли ми переїхали в місто Городище, вона була задовго до цього і взаємна підтримка один одного. Тобто ми почали волонтерити ще з кінця 2007 року, але тоді наша історія була це допомога онкохворим дітям в Київській обласній онкологічній лікарні.
Лариса Компанієць: От ваша волонтерська діяльність на разі дуже добре відома серед мешканців Городища. А розкажіть, із чого все почалося? Які ініціативи ви реалізували в першу чергу відносно Городища і розкажіть про вашу волонтерську діяльність щодо онкохворих лікарні, от що ви згадували?
Євген Рибаков: Ну, якщо сказати про уже реалізовані проекти, то нашим з Юлією коштом було надруковано книгу місцевого автора Чорнозуба Івана Івановича, де він написав третю збірку своїх гуморесок. Також, ну, далі вони трохи банальні речі, це ми разом з отцем Миколаєм зі Спаської церкви, ну, розділив, так сказати, фінансове навантаження навпіл, ми почистили все Спаське кладовище і сподіваємося, найближчим часом міська рада вивезе все те, що ми нарізали. Останнім часом ми стараємося допомагати заводському будинку культури, ну, як правило, купівлею якихось будівельних матеріалів. Чому заводський будинок культури? Тому що ми з заводського району. Якщо повернутися до діяльності раніше, чому про більш ранню волонтерську діяльність? Ну, тобто у мене вона почалась з банальної речі, да, колись, коли ми з Юлією працювали на державному підприємстві “Антонов”, у нас були дуже великі зарплати, як я пам’ятаю, 202 грн. І ми жили в гуртожитку, і я пам’ятаю, що мені хотілось нові джинси і поїсти, то що тої зарплатні якось хватало тижня на три. От, і одежу на той час мені купляв старший брат. Але коли я пішов з “Антонова”, пішов в комерційні структури, почав заробляти, я зрозумів, що мені джинси не потрібні. І, до речі, з тих пір у мене завжди є тільки одні джинси. От, але я зрозумів, що треба жити не тільки для себе, а якщо є можливість допомагати комусь іншому. І в майбутньому, коли я вступив на цю стезю волонтерської діяльності, то Юля мене дуже підтримувала, і ми разом волонтерили, і разом допомагали тим дітям.
Юлія Рибакова: Я хочу ще замітити таке, що волонтерська діяльність – це не тільки фінансова і грошова підтримка будь-яких проєктів. Це, насправді, інколи потрібно просто приїхати побалакати з кимось, передати якусь інформацію, щось кудись відвезти, запостити щось в соціальних мережах для того, щоб люди активізувалися і також прийшли допомагати. Тому, на той момент, коли у нас не було фінансів, то ми допомагали саме таким чином. Ми приїхали в лікарні, узнавали, які потреби у дітей, у батьків, у лікарні, тому що лікарні також треба допомога з різними препаратами, з госпречами різними. І постили повідомлення, їздили, що потрібно забирали гроші у людей, які не могли приїхати самі в лікарню, чи не хотіли, тому що їм було важко бачити хворих дітей і передавали цю допомогу лікарні, чи адресну дітям, чи батькам. І так само і зараз, інколи це не фінансова допомога, а саме треба щось десь розмістити якусь інформацію, попросити когось зробити, наприклад, як трохи робити краще навіть на своїй вулиці, де ти живеш. Почистити дорогу, обрізати гілки, щоб інша машина могла приїхати, щоб тобі можна було приїхати зручно до твого подвір’я.
Лариса Компанієць: Тобто, так, ви вже сюди, як повернулися і продовжуєте тут займатися такою волонтерською роботою?
Євген Рибаков: Ну, зараз ми, да, проживаємо в Ородищі, але у нас, на жаль, нема часу займатися тою волонтерською діяльністю, про яку говорила Юля, але у нас є можливість, ну, просто допомагати фінансово і, ну, це економить наш час на самому ділі. Ну, тобто нам час легше просто придбати щось, ще дати кошти на щось і таким чином допомогти тій чи іншій організації.
Юлія Рибакова: Конкретно, наприклад, тут я хотіла ще сказати, що тут потрібно дивитися, що вам ближче. Наприклад, я обожнюю читати книги, обожнюю їх купляти, мені подобаються саме друковані книжки. І я нещодавно з’їздила в обидві бібліотеки, в нашу центральну бібліотеку, і в заводську бібліотеку, і запропонувала раз на місяць купляти якісь книжки, в яких є потреба. І мені це буде приємно, тому що я люблю різних авторів, люблю купляти книги і це буде моя допомога незначна, але важлива для наших бібліотек.
Лариса Компанієць: Так, ваша волонтерська діяльність добре відома, як я вже і говорила, серед мешканців Городищини. От, а які такі найпам’ятніші моменти вашої волонтерської роботи, скажімо, ну і медсенацтва? Можливо, є якісь такі історії, які зворушили, ну, щось таке?
Євген Рибаков: Ну, на жаль, поки пройшло мало часу з нашої допомоги в Городищі, тому тут важко оцінити. Тим паче, ми, ну, об’єктивно ми ще не дуже багато зробили. Але з попередньої волонтерської діяльності, то, звісно, багато речей, ну, мені в Фейсбуці приємно дивитися на там дівчат, ну, які в мене в друзях в Фейсбуці, яким зараз там по 22 роки, по 25 років, які уже деякі з них мають уже своїх дітей, але я їх пам’ятаю семирічними, п’ятирічними, коли вони знаходились в лікарні. І я не дуже впевнений, що вони пам’ятають нас, але зараз те, що я дивлюсь, які вони гарні, як вони розвиваються, як вони виховують вже своїх дітей, то я розумію, що моя участь і допомога і лікарів, і небайдужих людей була немарною.
Юлія Рибакова: Я пам’ятаю, що коли ми сюди ще не переїхали і зараз також, коли я бачу, що якась організація збирає кошти або просить небайдужих людей допомогти з подарунками на свята або з якимись подарунками до 1 вересня дітям, не просто дітям, а дітям, які позбавлені якихось на те засобів, наприклад, дітям з дитячих будинків чи дітям загиблих воїнів. Я завжди відгукуюсь, навіть враховуючи на те, що я це не організовую, я не є організатором, я не вкладаю свій час в це, але я завжди або скидаю гроші, або раніше я купляла подарунки, запаковувала, підписувала і мені було приємно вручати ці подарунки дітям.
Лариса Компанієць: Так, війна стала викликом для всіх українців. Як ви адаптували вашу діяльність от зараз до нових реалій? Детальніше трішки розкажіть, от яка допомога була найважливішою на вашу думку, ну от в цей час?
Євген Рибаков: Ну, з того, що ми допомагаємо, то більшість наших коштів іде на військових. Але ми стараємося не допомагати якимось крупним фондам. Там, допустимо, ми не скидаємо гроші на дрони, да? Тому що, ну, я знаю, що це важливо, але багато інших людей можуть допомогти. Особливо, якщо це іменитий якийсь фонд, там той же Стерненко, то ж Притула, ну, ті, що на слуху. Ми стараємося допомагати нашим друзям і там більш такі, знаєте, потреби приземлені. Наприклад, ми кожний місяць перераховуємо кошти чоловіку, який вивозить поранених. От він вивозить на цьому Volkswagen T4 машина і яка не їде на армійському дизелі. Але якщо його розвести з нормальним дизелем в пропорції 50 на 50, то та машина їде. Ну, тому фактично ми передаємо кошти на купівлю дизеля і я розумію, що ті кошти, що я передав, це там хай буде там 300 літрів дизелю. І якщо розвести з армійським це буде 600, то це за місяць можна вивести там не один десяток хлопців довести до тих 100 пунктів. Інколи там іншим, там це у мене є товариш, який служить в 41-й бригаді, то там теж є абсолютно різні потреби. Правда, є і смішні потреби, тому що колись теж перерахував кошти, а вони якраз міняли локацію з Херсонщини на Донеччину. Ну і мабуть, я так розумію, що локація в них була десь якісь, не знаю, підприємство якесь, чи що, щоб була каналізація, але не було унітазу. І він мені каже: “Женя, от ми на частину твоїх коштів купили унітаз. Хочеш ми про це напишемо в Фейсбуці”. Я, звичайно, сказав, що я не хочу, але, в принципі, є і такі потреби. Тому тут важко оцінити, що важливіше. Це ми, мабуть, з Юлією винесли ще з волонтерської діяльності, тому що там купити дрон – це важливо. Купити, я не знаю, той же дизель – це важливо. Так само важливо там купити якусь аптечку, це так само важливо. Якісний турнікет – це також важливо. І всі ці речі, вони спасають життя. Ну, тому так.
Юлія Рибакова: Так, тому зазвичай саме ці потреби ми їх перепощуємо в Фейсбук або в інших соціальних мережах. І на них також докладаємо свої кошти, тому що це іде нашим знайомим на ті потреби, що ми точно знаємо реально їм зараз потрібні. Про того ж знайомого друга нашого, який вивозить поранених, періодично раз на два місяці машину обстрілюють, вона ламається і потрібно її ремонтувати. Це невеличкі збори 40 000-50 000 грн, відносно невеличкі збори, але також їх треба закривати для того, щоб люди могли виконувати свою місію.
Лариса Компанієць: Так, дякую. А на чому наразі зосереджена ваша увага? Які проекти ви вже реалізували і що плануєте робити далі для громади Городища в майбутньому? Можливо, є які конкретні напрямки, освіта, культура, спорт, ну, які такі от дуже особливо важливі?
Євген Рибаков: Ми більше дивимось в сторону культури. Тут особисто мене вразило колись музей наш у селі Мліїв, Яхненків, Симиренків, тому що, ну, я в ньому був декілька разів і, мабуть, останній раз я на нього подивився зовсім з іншої сторони. Тому, знаєте, як будь-яка людина хоче бути схожа на когось, от я хочу бути схожий на оту родину, тому що вони дійсно, крім того, що вони заробляли гроші, ну, мається на увазі, за рахунок цукроваріння, за рахунок перевезення, за рахунок того, що в них були різні підприємства в тому числі машинобудівні, але кажучи сучасною мовою у них був дуже крутецький соціальний пакет для робітників. Мається на увазі це і лікарня для робітників, і школа для робітників і для їхніх дітей. І також вражала інша тоді соціальна інфраструктура, коли той же самий, ну оце газове освітлення там десь коли там в середині XIX століття було, знаєте, там в Пітері, в Москві і в селі Мліїв. От, тому, мабуть, хочеться бути трошки схожим на них і тому ми вважаємо, що потрібно допомагати локальній культурі в тій місцевості, де знаходимося. Ми поки що в цьому році якось, ну, це було трохи хаотичне. Ну, тобто, тому ми там трошки допомогли, там трошки допомогли, але з наступного року плануємо, мабуть, зосередити увагу на одному місці і з великою долею вірогідності це буде Заводський будинок культури.
Юлія Рибакова: Так, я хотіла також додати, що, як я казав раніше Женя, наша основна частина донатів – це військові. А тут Городище, нам хочеться зробити комфортніше нам же, тому що ми тут залишаємося жити, нам хочеться, щоб нам було комфортно жити. І, оскільки наша діяльність також пов’язана з дітьми, які у нас тут навчаються і кудись ходять і в будинки культури, і на кружки різні. Ми хочемо додати трохи сюди приємностей, зробити так, щоб було комфортно і цікаво жити в Городищі. Тому це буде пов’язано трохи з освітою, можливо, тому що навіть активна участь в житті школи, коли ми приймаємо участь в якихось ярмарках, коли ми відгукуємося на ті збори, що проводять школа, коли ми наших дітей залучаємо до того, щоб вони також активно приймали участь в житті школи. Це також я вважаю волонтерська діяльність. І, звісно, те, що я зауважила раніше, це допомога бібліотекам з книжками. Це допомога заводському будинку культури, наприклад.
Євген Рибаков: Ну, також плануємо навесні ну, десь орієнтовано там в районі дня вишиванки провести концерт. У нас є знайома, вона заслужена артистка України. До речі, родом з Сигнаївки. І попередньо вже говорив з директоркою сектору культури, вона підтримала цю ідею. Тому десь от орієнтовано це там в районі 18 травня ми плануємо провести концерт. Ми активно його підтримаємо також.
Юлія Рибакова: Так, я хотіла ще сказати про волонтерську діяльність. Це і добре узгоджується тим, що сказав Євгеній, що волонтерську діяльність потрібно планувати. Потрібно знати, що ти не просто хтось тобі зараз закинув пост, будь ласка, допоможи, тоді допоміг, потім ти не можеш допомогти і потім жалкуєш, тебе гризе зсередини, що ти не можеш допомогти тій людині чи тій організації. Потрібно планувати свій час і свої кошти, знаючи, що все одно кожен місяць потрібно твоя допомога комусь буде.
Євген Рибаков: Ну так, згоден. Хаотично і це відчуття провини, ти не можеш допомогти всім. Ну, його треба гнати, тому що ти, будь-яка особа, вона не вирішить всі проблеми всіх людей. Але потрібно концентруватись на чомусь. І у нас, до речі, в минулій волонтерській діяльності, то в нас в команді були чіткі правила. Тобто, перше – це вирішуються питання з роботою, потім з родиною, а потім тільки волонтерська діяльність. Тобто у нас були випадки, коли, якщо у людини були проблеми або з роботою, або в родині, ми його тимчасово вилучали з команди, просто, щоб він вирішив ті свої проблеми, а потім повернувся до нас. До речі, я буквально позавчора спілкувався зі знайомим. Ну, вірніше, я познайомився з людиною. І він якраз приклад того, що він дуже вигорів. Тобто він був дуже активний ще в Донецькій області. Він виїхав в 14-му році на Західну Україну. Там вів дуже активну громадську діяльність, але трапилося, що він це робив у шкоду собі. І зараз у нього є нюанси, коли, ну, він десь проявляє якісь активності, він фізично хворіє, там буквально до того, що батьки приїхали в гості, вони там погуляли по Львову три дні, після цього він хворів два тижні. Тому вигорання – це жахливо, дуже важко.
Лариса Компанієць: Так, дуже важливо наразі залишатися в такому, як кажуть, ресурсі. Так, і хочу ще запитати, як ви залучаєте інших людей до участі у ваших ініціативах? Які інструменти використовуєте для комунікації і просування ваших ідей?
Євген Рибаков: Ну, на разі, мабуть, що стосується Городища, то ми фактично ніяких інструментів не використовуємо, але у нас є таке, знаєте, таємне бажання, щоб по нашому прикладу ще якась кількість людей також проявляла якусь ініціативу. І, як Юля казала, якщо це не гроші, то це банально, знаєте, прибрати біля свого двору чи біля того двору де ніхто не живе, але є там якась там купа сміття. Тобто це уже вклад в громаду і це вже якась допомога громаді і це уже покращення громади.
Юлія Рибакова: Так, це особистий приклад. Завжди, якщо це допомога військовим, це перепости, це лайки, це особисті повідомлення в соціальних мережах і якщо це допомога в Городищі то я підтримую ініціативу, коли, наприклад, ти зробив допомогу, а та людина чи організація відмітила тебе в пості і подякувала не для того, щоб тобі стало приємно, а щоб інші побачили, що робити благо – це добре.
Лариса Компанієць: Так, дякую. І хочу запитати, а як особисто ви бачите розвиток міста Городища в майбутньому? Ну, можливо, громади, от на ваше яке бачення? Які зміни, на вашу думку, необхідно зробити, аби місто стало ще більш кращим місцем для проживання?
Євген Рибаков: Ну, особисто моя думка, то місто Городище, порівнянню з іншими містами, достатньо комфортне місце, особливо з точки зору отримання якихось послуг, це медицина, там ЦНАП і інше. Що стосується покращення, ну, знову ж, на мою суб’єктивну думку, у мене нема чіткого плану, то що, чесно, я над цим не думав, але мені здається, більша активність людей в рази покращить це місто. Тому що з одної сторони, те, що я бачу з точки зору послуг, мені здається людьми трохи недооцінено те, що є, а з іншого боку мені б хотілось би, щоб люди більш були активні для своєї громади. І чому я кажу недооцінення? Тому що, знаєте, коли можна там своїх дітей, наприклад, повести до сімейного лікаря і на це потратить 30 хвилин і отримати послугу, чи там забрати чи віддати якісь документи, це дуже швидко, то навіть в тому самому Києві ця історія буде чотири години через там три дні в кращому випадку. Тому надо просто хоча почати з того, що цінувати, що вже є.
Юлія Рибакова: В мене також немає плану, як покращити Городище. Я вважаю, що зараз не те, щоб не на часі, але просто я розумію, що, наприклад, казати про відбудову інфраструктури якоїсь, про дороги, про ще щось, це дуже важко, коли зараз гроші потрібно на те, щоб закінчити війну і перемогти. Але так, хочеться, щоб була більш активна молодь. Завжди треба робити ставки на молодь, тому що їм далі жити, далі будувати нашу країну. І хотілось, щоб було більше ініціатив для молодих. Тих ініціатив, які відомі будуть, тому що є гуртки, є, наприклад, різні події, які локально відбуваються в заводському будинку культури, тут в будинку культури, в бібліотеці, але про це не відомо. Назагал потрібно більше того, щоб всіх дітей зі всіх шкіл, зі всіх садочків долучали до якоїсь події. Це вже відбувається потихеньку, але хочеться ще більш масштабніше. Більше просторів якісь, можливо, для підлітків. Тому що всі думають або про самих маленьких дітей, або вже про дорослих, а хочеться, щоб для підлітків було більше занять, чим зайнятися тут.
Лариса Компанієць: Так, щойно ви згадали молодь. І що б ви порадили молодим людям, які хочуть змінити своє місто на краще. Ну, от які вони перші кроки можуть зробити для цього?
Євген Рибаков: Ну, саме перше, що вони можуть зробити – це навчатись, тому що розумна людина – це активна людина, це успішна людина і цього насамперед достатньо? Тому що, якщо дитина чи людина не навчається, не розвивається, то вона стає дуже пасивною для громадської організації чи тої локації, де вона проживає.
Юлія Рибакова: А ще хочеться порадити молоді не боятися просити допомоги у старших, тому що, можливо, в них є якісь ідеї, але вони бояться, що їх або не підтримують батьки, або нема коштів у міста, або ще щось, і вони просто не виступають зі своїми ініціативами, не озвучують їх дорослим. Я впевнена, що у багатьох молодих людей є свої ідеї, як покращити наше місто. Ми просто про це не знаємо. Ну так, напевно, треба гуртувати молодь, щоб було їм де висловити свої ініціативи і своє бачення.
Лариса Компанієць: Так, і хочу запитати. Євгена і Юлії, а чи є у вас хобі, яке воно? От, як ви відпочиваєте від вашої активної діяльності? Можливо, є якісь захоплення, про які б хотіли розповісти?
Євген Рибаков: Ну, на жаль, з лютого цього року в мене вже відпало трохи захоплення. До цього я бігав, ну, в смислі, бігав багато, я бігав марафонські дистанції і я пробіг 10 марафонів, в тому числі і закордонних, як то Вроцлав, Париж, пробіг той самий марафон в Афінах.
Юлія Рибакова: З міста Марафон.
Євген Рибаков: Да, з міста марафонів до Афін. Але, на жаль, у мене зараз травма коліна і я поки, що не займаюсь цим. Але я стараюсь навчатися, тобто весь вільний час у мене йде на навчання, плюс на 24-й рік у мене був чіткий графік навчання, я його виконав. На наступний рік у мене теж уже сформований графік навчань, тому фактично зараз, ну, таке хобі.
Юлія Рибакова: Я обожнюю читати з самого дитинства. І я дуже рада, насправді в наших бібліотеках міських можна знайти дуже багато сучасних книг. Так, я підписалась на те, що я буду допомагати книгами, в яких є потреба, але насправді тут дуже багатий фонд. А також я люблю танцювати. До того, як ми переїхали в Городище, я ходила на танці в Києві, і я дуже була здивована і зраділа, коли в цьому році відкрилися танці для дорослих. Студія “Вільна”, якщо ви знаєте, тут на Колосі. Вона мені дуже подобається. Я рада, що я можу ходити і задовільняти себе в такий спосіб танцювати. У нас з Євгенієм з спільних захоплень – це волонтерство, тому що це нас гуртує і є над чим побалакати. Ми працюємо в одній сфері, що також додає нам загальних тем. І ми дуже любимо подорожувати. Зараз це не так актуально, на жаль, але раніше спільні поїздки, так як ви проводите час разом за кордоном, це також об’єднує людей насправді. Але насправді, і в Україні також є де подорожувати, навіть в наш час. На жаль, не можемо закликати мандрувати по Одеській, Херсонській області, де ми вважаємо дуже красиво і гарно там чи по Харківщині, по Сумщині, але можна мандрувати по заходу України чи по центральній частині України. Досліджувати свій рідний край, Черкащину, наприклад.
Євген Рибаков: Ну, до речі, да, тому що, як я вже казав, той самий музей Яхненків, Симиренків, я вважаю, що кожен має туди сходити, особливо зараз, щоб зрозуміти, краще зрозуміти, чому ми як держава, чому ми як нація маємо вижити. Поряд тут, по-моєму Стеблів, є музей Нечуя-Левицького, куди також потрібно з’їздити. Тому навіть от в локаціях, не знаю, 10 – 30 км, є куди поїхати, є що подивитися і зазирнути фактично в свою історію. Тому, що я вважаю, що якраз у той період, коли жили Яхненки, Симиренки, коли був живий Шевченко, коли були та ж Леся Українка, це був такий величезний культурний пласт письменників і яких підтримували українські, ну, знову ж, сучасною мовою сказати, українські бізнесмени, які вкладали кошти в свою культуру. Тому це треба подивитися особливо зараз.
Лариса Компанієць: Так, дійсно. Наша Черкащина, зокрема, дуже багата такими місцями, які ще, можливо, дехто навіть і не відвідував. І що б хотіли сказати мешканцям Городища, ну і всім слухачам, яке послання чи заклик хочете залишити сьогодні?
Євген Рибаков: Ну, мабуть, що кожна людина має навчитися піклуватися про себе. Це перше, а друге має навчитися піклуватися про державу, в якій вона живе.
Юлія Рибакова: Так, і любіть Городище, тому що воно варто того.
Євген Рибаков: Ну, у нас мета одна, ми будемо дуже щасливі, якщо хоч одна людина, як я вже сказав, Юля про це говорила, що якщо хоч одна людина піде нашим прикладом і хоча б прибере там у сусіда під тином.
Юлія Рибакова: Або піде запишеться в міську бібліотеку. Або сходить в наші музеї.
Євген Рибаков: Ми наскільки були вражені тою самою бібліотекою в заводі. Ну, чому у нас є бажання там допомагати? Ну, одне бажання, я сказав, то, що ми там живемо, а інше бажання – та людина, там Тетяна її звати, до речі. То це, знаєте, такий фанат своєї справи, що от з нею спілкуєшся, ти вже там, не знаю, готовий останню футболку зняти, щоб допомогти тій бібліотеці.
Лариса Компанієць: Добре, ми вам щиро дякуємо за таку надихаючу розмову, адже ваша діяльність – це яскравий приклад того, як одна родина може змінювати цілу громаду. Тож бажаємо вам, Євгене і Юліє, успіхів у ваших починаннях і нехай ваші мрії про квітуче Городище здійснюються.
Євген Рибаков: Дякую.
Юлія Рибакова: Дякую вам.
Лариса Компанієць: Вам дякуємо.