Лариса Компанієць: Проблема українських політв’язнів залишається болючим питанням на тлі російської агресії, а свідчення людей, які особисто пройшли через ув’язнення, мають важливе значення у боротьбі за їхнє звільнення та міжнародну підтримку. Одним із таких людей є Роман Сущенко — український журналіст із Черкащини, який після трирічного полону в Росії продовжив активну діяльність на підтримку політв’язнів.
Роман Сущенко здобув репутацію професійного журналіста, працюючи кореспондентом Укрінформу у Франції. Його арешт у Москві в 2016 році за звинуваченням у шпигунстві викликав широкий міжнародний резонанс. Вирок у вигляді 12 років колонії суворого режиму сприймався, як політична розправа, спрямована на залякування українських журналістів та активістів. Після тривалих переговорів і дипломатичних зусиль він був звільнений 7 вересня 2019 року в межах обміну полоненими між Україною та Росією.
З моменту звільнення Роман Сущенко активно включився в роботу, спрямовану на звільнення українських політв’язнів, які залишаються в російських тюрмах. Його особистий досвід став поштовим до нової громадської діяльності, спрямованої на захист прав українців, незаконно утримованих за ґратами. Наразі він займає посаду першого заступника голови Черкаської обласної ради, паралельно розвиваючи громадські ініціативи.
Під час європейського туру 2020 року Роман Сущенко разом із колишніми полоненими виступав на різних міжнародних форумах. Основна мета — донести до світової спільноти жахіття, з якими стикаються українські політв’язні та закликати до активних дій з боку європейських країн. Він підкреслював, що безперервна адвокатура і тиск на Росію є критично важливими для досягнення звільнення ув’язнених українців.
Завдяки зусиллям таких активістів питання українських політв’язнів залишилися на порядку денному міжнародних інститутів. Європейські країни та правозахисні організації продовжують підтримувати Україну в цій боротьбі, вимагаючи від Росії звільнення всіх незаконно ув’язнених.
Попри позитивні зрушення в окремих ситуаціях, проблема українських політв’язнів залишається гострою , адже багато українців досі перебувають у неволі. Роман Сущенко наголошує на необхідності підтримки та регулярного міжнародного тиску. У своїх планах на майбутнє він передбачає продовження активної адвокатури, взаємодію з правозахисними організаціями та пошук нових шляхів підтримки родин політв’язнів.
Роман Сущенко: До 24 лютого 22-го року вплив був, бо я знаю, що якраз з 19-го по 22-й рік було багато обмінів і як з територій окупованих Криму і сходу України було багато незаконно ув’язнених кримських татар. Деяких вдалося витягти, кількох політв’язнів витягували, ну і багато цивільних заручників, які потрапили в лещата колаборантів і російського режиму, але після повномасштабного вторгнення ця ситуація надзвичайно ускладнилася. Ми знаємо тисячі випадків ув’язнення незаконного, як простих цивільних людей, яких просто кіднипували там
з Бучі, з Ірпеня, з Бородянки, з багатьох громад Київської області, Чернігівської, Сумської, Харківської. Крім того, крім цивільних є військово-полонені, і ми знаємо вже про депортованих дітей, і одна з останніх наших адвокаційних кампаній, яка здійснювалася. Це Володимир Жемчугов, їздив тоді Павло Гриб, я. Якраз ми були в Празі, зустрічалися з великою кількістю чеських дипломатів, політиків, парламентаріїв, і саме піднімали, порушували цю тему, зверталися до них. Нам дуже допоміг Девід Стулак, він дуже відома постать, був дипломатом, зараз очолює громадську організацію, у них є горизонтальні зв’язки. Ми домовилися про підтримку наших політв’язнів і цивільних, які утримуються незаконно, щоб через мережу їхньої громадської організації, а вони мали зв’язки там і в Росії, якось підтримувати, мається на увазі, що перераховувати кошти дуже обережно там через різні країни, поки були ці вікна відкрити і місцеві громадські активісти, які ще тоді знаходилися в більш-менш таких нерепресивних умовах, вони купували саме необхідне: ліки для цих політв’язнів, якісь харчі, одяг, конверти, марки і передавали нашим, щоб вони мали якийсь зв’язок з рідними, з Україною, це допомагало. Звісно річ, що дуже складно чинити тиск на агресора, особливо такого людожерського, душогубного, і ми знаємо, що багато міжнародних організацій, які обрали своїм існуванням і розвитком саме звільнення, дотримання прав людини, звільнення цих заручників. Зокрема я маю на увазі міжнародний комітет Червоного хреста і півмісяця і той же Amnesty International, вони інколи підспівували агресору, і ми знаємо, що на сьогодні міжнародний комітет Червоного хреста повністю дискредитував себе, він не має можливостей витягувати наших полонених там одиниці, можливо. І навіть останнє інтерв’ю представника цієї організації, який там вихвалявся, що понад 3 тисячі людей було звільнено завдяки його зусиллям, то левова частка там 98, 95%, це були російські військово-полонені, яких обміняли, от тобто їх зусиль там практично не було, і, на жаль, це реальність. І звісно, що міжнародний порядок і право вимагає перегляду багатьох положень, оскільки Росія порушила усі домовленості після Другої світової війни і зараз є ініціатором великої катастрофи, катастрофи глобального масштабу, катастрофи окремих країн, головне і України, і звісно наших українських родин.
Лариса Компанієць: Роман Сущенко також розповів про те, хто з українських політв’язнів зараз перебуває в російських тюрмах, поділився інформацією , що вдалося зробити на даний час у плані їхнього звільнення, наголосивши на важливості ролі громадськості та міжнародного співтовариства у підтримці цієї справи.
Роман Сущенко: Зараз серед політв’язнів налічується понад 300 осіб, більша частина – це кримські татари або українці, які проживали на окупованих територіях, ув’язнені вони отримали великі терміни ув’язнення, от до них можна додати і цих цивільних заручників. Але велика проблема їх повернення, оскільки російський режим обрав таку схему, що на окупованих територій він вважає цих людей, які є українцями, які є громадянами України, вони вважають своїми громадянами, і відповідно до їхніх конституцій, вони не мають право віддавати своїх громадян, більше того, вони насильницьким способом нав’язують це громадянство і там чи приймає його людина чи ні, вона по баченню Кремля вже є громадянином, і відповідно їх обміняти фактично ну неможливо. Тобто на даний етап є у нас інститут Уповноваженого з прав людини в Верховній Раді, який працює над цим, я знав Людмилу Денисову, дуже потужна фігура в політиці глобальній, дуже багато людина зробила для звільнення політв’язнів, зараз цим керує інша людина, але дуже складно домовлятися, звільняти. Ще є категорія наших українських дітей, які були депортовані і насильно там усиновлені в родинах навіть великих чиновників Російської Федерації, я вже не кажу про військово-полонених, яких катують, порушуючи усі женевські конвенції і протоколи додаткові до них. Це надзвичайно складний кейс повернення, і на жаль, Україна має не глобальний вплив на ці процеси. Так, уряди європейських країн допомагають нам, я знаю, що ведуться перемовини з очільниками різних релігій, я маю на увазі Іслам, маю на увазі католиків та й інші. От, намагаємося усіма можливими шляхами здійснювати, існує такий координаційний центр, який безпосередньо займається звільненням політв’язнів, військовополонених, цивільних, вони координують всю цю діяльність, вони опитують звільнених, щоб дізнатися подробиці. Звісно, що там працюють і правоохоронні органи, які фіксують всі ці військові злочини, і завдячуючи цій важкій роботі виявляються деякі факти, там знаходять людей, які вважалися зниклими безвісті, рідні знаходять людей, які перебувають у полоні або в цих в’язницях, хоч якась інформація, вона надзвичайна для кожної родини. Бо я знаю, як моя родина переживала в ті часи, і звісно, що час це настільки масово і настільки важко. Бо я ж кажу, що ця людожерська політика репресивна, вона надзвичайно витончена і б’є саме по родинам, щоб створити таку атмосферу, клімат недовіри до української влади, до українців, от і змусити піти на поступки через соціальний протест, а звісно, що в основі українського менталітету лежить родина, твої рідні, і вони знають про це болюче питання, про цю рану, і відповідним чином цинічно, брутально діють. Треба теж усвідомлювати, що не всі європейці, європейські уряди, вони опікуються саме цим кейсом, він дуже чутливий, я знаю, що робота ведеться, на жаль, оптимізм стриманий, але успіхи, ну і результати не такі очікувані. Ми хочемо більше, щоб наших громадян повернулися, але поки це дуже складна історія.
Лариса Компанієць: Також, пан Роман поділився своїми планами на майбутнє в контексті продовження боротьби за звільнення ув’язнених. Детально розповів про кроки, які вважає найважливішими у цій боротьбі, та про те, як планує залучати міжнародну спільноту для підтримки..
Роман Сущенко: Ну, зараз я працюю в місцевому органі самоврядування і паралельно займаюся цією громадською діяльністю, ми створили разом з колишніми політв’язнями платформу звільнення політв’язнів. Працюємо, інколи вдається виїхати за кордон, актуалізувати те чи інше питання, поставити акценти. Це така паралельна робота з державними органами за кордоном. Відвідують нас делегації, ми теж зустрічаємося, наші представники. Той же Володимир Жемчугов, він працює якраз в цьому координаційному центрі, крім того він зараз працевлаштувався в Національному музеї Історії України в Другій світовій війні, там постійно організовує різні заходи, згадує своє минуле і проводить ту роботу саме громадську серед делегацій, серед іноземців, от тому плани такі, що перебуваючи на посаді, офіційній і діючи в громадському секторі, намагаємося привертати увагу. Крім того, до нас постійно звертаються родини, зниклих безвісті, або ті, як не знають, як їм вчинити, ну в такому чи іншому випадку, і ми вже координуємо нашу роботу з цим координаційним центром, бо там існують цілі групи, які це відстежують, є юристи, які допомагають там заповнити певні формуляри, от і відповідно звертається офіційно до органів державної влади. Усяким чином намагаємося ну один одному допомагати, один із свіжих прикладів, зокрема по обміну, коли там родини знають, що або там, або там перебуває дитина там, брат, батько, от, то Володимир Жемчугов, моніторячи всі ці теми, радив навіть шукати тут представників чеченської діаспори, оскільки саме їхній представник, він відповідає за обмін, і теж має певне слово і певний важіль впливу включати тих чи інших людей до списку обмінів. Таким чином вдалося там звільнити, коли безпосередньо родини через чеченські зв’язки зверталися до цієї людини, от то вона там ну допомагала, йшла на зустріч, умовно кажучи, коли під час обмінів там знаходили родичів і їх включали в ці списки і деякі з обмінів були вдалими. Звісно, що це не гарантує повністю звільнення всіх, але окремі випадки є, і це як приклад того, що не можна впадати в відчай, потрібно використовувати будь-які можливості.
Лариса Компанієць: Проблема українських політв’язнів залишається невід’ємною частиною боротьби за права людини в умовах агресії Росії. Досвід Романа Сущенка та його активна діяльність надихає багатьох на продовження боротьби за звільнення ув’язнених. Його зусилля сприяють не тільки приверненню уваги до цієї критично важливої теми, але й формують міжнародний тиск на Росію для звільнення всіх незаконно утримуваних українців
У той час, як пан Роман продовжує свою адвокацію, важливо, щоб громадськість і міжнародні організації не забули про цю проблему і підтримали ініціативи, спрямовані на захист прав українських політв’язнів. Лише спільними зусиллями, відстоюючи принципи справедливості і гуманності, можна сподіватися на позитивні зрушення у цьому питанні. Майбутнє українських політв’язнів багато в чому залежить від наполегливості та рішучості всіх, хто виступає за їхнє звільнення. Сподіваємось, що голос Романа Сущенка та інших активістів продовжать лунати на міжнародних форумах, а їхня боротьба принесе реальні результати та справедливість для всіх українців, які перебувають у російських тюрмах.