Як ми вже розповідали, у Калинополі відбувся яскравий та натхненний спортфест скандинавської ходьби «Калиновий» — подія, що поєднала активність, здоров’я та спільнотну енергію. Цей захід став не просто спортивною подією, а справжнім символом єднання та турботи. Детальніше про мету фестивалю, його учасників, організаторів і очікування від заходу розповів керівник Центрального хабу МХП — Олександр Воскобойнік.
Ви бачите нашу молодь, яка сьогодні тут присутня з палицями. Це мій найулюбленіший вік — десь трохи за 60, хоча є й молодші. Це про силу духу. Це про те, що в них всередині. Вони надихають — наших захисників, своїх внуків, синів, доньок, внучок — тим, що сьогодні йдуть тут із палицями.
І я хотів би, щоб цей захід поширювався по всій Україні. Щоб люди бачили: коли наші захисники, воїни, перебувають у критичних ситуаціях — десь в окопах — вони не думають: «Ой, якби нам передали 10 FPV-дронів чи більше техніки, ми б вижили». Ні. Вони думають про маму, про тата, про бабусю, дідуся, про оберіг від дитини.
І от сьогоднішній захід — він не лише про спорт. Спортом вони займаються щодня. Він — про їхню силу духу, яку вони потім передають. І передають її з душею — нашим захисникам і захисницям. Сьогоднішній захід — саме про це. Але ще знаково: ми сьогодні започатковуємо, знаєте, як кажуть — «Без верби і калини нема України». Так?
Тому ми хочемо, щоб те, що ми сьогодні започаткуємо, йшло по всій Україні. Ми будемо висаджувати калиновий сад. Як колись був Катеринопіль, а тепер — Калинопіль. І це щиро по-українськи. Але, оскільки я маю змогу працювати не лише в Калинополі, а й по більшості Черкаської області, у нас сьогодні своєрідний батл.
Всі садять калину, потім надсилають мені фото на Facebook — і в кінці отримують цінний подарунок. Не потрібно нічого. Ми хочемо нести не лише спорт, а й нашу справжню українську культуру. Бо без нас багато хто щось пропагує. А чому ми не можемо? Ми також маємо це робити.
Сьогоднішній захід — це про силу духу, про стійкість, про нашу культуру і нашу історію.
Як завжди, мої найщиріші посмішки — коли я заходжу, і стоять мої жіночки, наймолодшій з яких — десь 80. Вони допомагають, вони надихають. Зрозуміло, що фінансово ми беремо все на себе, але громада, люди — і ці посмішки — вони нас рухають. Вони змушують нас раніше вставати і пізніше лягати, бо треба більше заробити, щоб задонатити, щоб проводити такі заходи, щоб бачити, що тут відбувається, і брати участь.
Ми ж нікому не відмовляємо. Всі, хто мають бажання — ми кажемо: «Будь ласка, приїжджайте. Даємо транспорт, щоб люди могли виїхати за межі свого села і побачити когось».
Це вже зміна географії. Це вже позитивний драйв. Тоді й ті сітки, які вони плетуть, будуть ще швидше плестись.
Сьогодні у нас будуть військові. Ми приїхали не з порожніми руками. Будуть змагання, буде стрільба з лука.
Це хлопці, які не мають рук, або мають серйозні поранення. Але вони їдуть по всьому світу — за нашою допомогою і підтримкою партнерів — і показують, що ми незламні. У нас є Вадим Мазниченко — наш захисник, який стріляє з лука зубами. В нього одна рука, і він стріляє зубами. Розумієте?
І він їде на змагання за кордон, і перемагає тих, хто стріляє руками. От тому сьогодні тут будуть і військові, і передача транспорту — не лише від МХП. Я про це говоритиму. Це — від нас усіх, від громади. Бо ви нас надихаєте. Громади нас надихають. Люди — надихають.
Я, спілкуючись із військовими, багато думаю. І наша команда теж. Чи правильно ми робимо, вкладаючи кошти в організацію заходів? Я запитував військових — одного, другого, третього, п’ятого.
Кажу: «Може, краще купити пікап? Може, 50 FPV-дронів? Чи два-три Mavic’и по 250 тисяч?» І передати вам. І не робити нічого, щоб не подумали, що це піар.
А вони кажуть: «Ні, не здумай! Бо після кожного твого заходу з’являються інші. І вони приходять і кажуть: “Клас! А давайте ми отаке зробимо!”»
І тоді вони теж починають фінансувати військових. Більше донатять. Ми приходимо і кажемо: «Он вони роблять. А чому ви не можете?» І мені жоден не сказав: «Не роби». Всі сказали: «Роби, роби, роби!»
І плюс — вони приїжджають, переключаються, зустрічаються з побратимами, з посестрами. І вони живуть. Вони відчувають, що потрібні. Не лише для того, щоб їм зуби зробили чи щось інше. А просто — потрібні.
Знаєте, як ми проводимо фестивалі «Родинна колиска» в Холодному Яру — на локації крутого замісу?
Я кажу: якщо навіть в кінці заходу одна-дві родини вийдуть в обіймах — тато, мама, дитина — значить, ми молодці. Значить, захід проведено недарма.
Я не рахував відсотки, але бачив, що в кінці всі виходять разом. І от для цього потрібні ці заходи.
Одна родина — з 60–70 — якщо разом, то ми вже молодці.