22 січня, у День Соборності України, у с. Ксаверове Городищенської громади відбулася урочиста церемонія відкриття Алеї пам’яті на честь полеглих Героїв.
Право відкрити пам’ятні фотографії, розміщені за хронологією загибелі захисників, було надано їх рідним. Церемонію освячення провів священник Стефанівської церкви Богдан Жигало. Учасники спільно молилися за упокій душ Героїв та мир в Україні.
Кожна родина чекала на відкриття Алеї пам’яті, що символізує пам’ять про подвиг, мужність та боротьбу за свободу України їхніх найрідніших. Відкриття пам’ятних фото було емоційним моментом, з тяжким усвідомленням втрати життів молодих воїнів.
На фотографіях зображені:
- Владислав Копитов (1997 р.н.)
- Сергій Шулюпенко (1998 р.н.)
- Дмитро Артеменко (1999 р.н.)
Владислав Копитов
Старший солдат, вогнеметник роти радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту, мав позивний «Барс». «Добрий, щирий, позитивний, працьовитий, трохи наївний, справжній патріот» – про 23-річного Владислава залишилися лише найкращі спогади. Народився він 22 липня 1998 року в селі Ксаверове. У 2004 році пішов до 1 класу Ксаверівського НВК . В 2013 році закінчив 9 клас. Навчався у Городищенському професійно-технічному ліцеї. З 2018 по 2020 рік проходив строкову службу в армії. Після демобілізації працював у місті Києві. 24 лютого 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ. Службу проходив у м. Біла Церква старшим солдатом, вогнеметником роти радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту 72 бригади 2 батальйону 5 роти. 14 березня 2022 року, захищаючи Батьківщину та всіх нас від підступного і безжального російського окупанта, внаслідок артилерійського обстрілу зброєю важкого калібру під час виконання бойового завдання в селі Мощун Київської області, Владислав загинув. Побратими зателефонували рідним та повідомили про його загибель. Ті ж до останнього не вірили, що Владика більше немає серед живих. Тільки через 46 днів після загибелі, його тіло в закритій домовині повернулося у рідне село. Поховали Владислава 27 квітня на місцевому кладовищі. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Копитов Владислав В′ячеславович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Сергій Шулюпенко
Головний сержант, інспектор прикордонної служби І категорії– інспектор кінологічного відділення відділу прикордонної служби, мав позивний «Чак». Був хорошим сином, вірним другом і людиною зі щедрою душею, завжди готовий був надати будь-яку допомогу. Товариші по службі поважали його за сміливість, рішучість та відповідальність. Народився Сергій в с. Ксаверове Городищенського району Черкаської області 7 квітня 1999 року. Тут виростав, з 2005 по 2014 рік навчався у місцевій школі, закінчив її, а потім став студентом Черкаського професійного ліцею №14, здобув професію будівельника. У 2018 році пішов на строкову службу й одразу потрапив до Державної прикордонної служби України. Після демобілізації працював на різних посадах в одній із торгових мереж. Але зрозумів, що його більше цікавить військова справа. З 2021 року служив інструктором кінологічного відділення відділу прикордонної служби «Жуляни» (тип А) Окремого контрольно- пропускного пункту «Київ» Державної прикордонної служби України, військової частини 1492. У 2024 році в складі Зведеного загону Сергій добровільно виконував бойове завдання на східній ділянці кордону України.
Рідні просили у Бога, щоб швидше закінчилася війна, щоб живим іздоровим повернувся їх син… Але 12 квітня 2024 року ворожий 152 мм снаряд обірвав життя молодого бійця під час мінометного обстрілу противником позицій с. Високе на Сумщині.
Йому назавжди 25… Наказом Голови Державної прикордонної служби України № 788-ос від 08.05.2024 року Шулюпенку Сергію Сергійовичу присвоєно дострокове військове звання «Головний сержант» (посмертно).
Дмитро Артеменко
Старший солдат, старший стрілець 2-го стрілецького батальйону 4-ї стрілецької роти 1-го стрілецького взводу 3-го відділення, мав позивний «Павук». Був доброю та працьовитою людиною. Завжди веселий та усміхнений, готовий допомогти будь-кому, хто цього потребував. Люблячий, турботливий син та хороший і відданий товариш, він залишався усміхненим навіть у важкі хвилини.
Народився Дмитро 16 березня 1997 року. Все дитинство та юність його пройшло в рідному селі. Навчався у Ксаверівській загальноосвітній школі. Після закінчення 9 класу, у 2012 році, вступив до Городищенського професійно-технічного ліцею, де здобув професії: електрозварника ручного зварювання, водія автотранспортних засобів та тракториста-машиніста. Після цього продовжив там навчання та здобув ще одну професію: слюсар з ремонту автомобілів. У 2016 році був призваний на строкову військову службу до лав Національної гвардії України. Після демобілізації жив як усі: працював, відпочивав, будував плани на майбутнє. Але все змінила війна… 1 грудня 2022 року був мобілізований старшим солдатом до 3-го відділення 1-го стрілецького взводу 4-ї стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону з охорони та оборони важливого державного об’єкта №234. У березні 2024 року за сумлінне самовіддане виконання військового обов’язку, мужність і рішучість, проявлені під час захисту нашої країни, вагомий внесок у зміцнення обороноздатності держави, вірність присязі українському народові був нагороджений Подякою виконавчого комітету Смілянської міської ради. Загинув Дмитро 8 липня 2024 року, виконуючи бойове завдання в смт. Стельмахівка Сватівського району Луганської області внаслідок скиду з ворожого БПЛА. Ворожий обстріл підло обірвав молоде життя, яке погасло, мов свічка, на 27 році…Не долюбив, не встиг залишити після себе слід на цій Землі, не натішився ненародженими дітьми… Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Артеменко Дмитро Русланович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Заступниця міського голови Наталія Сенкевич під час заходу звернулася до присутніх зі словами, підкреслюючи важливість і значимість Алеї пам’яті про загиблих воїнів:
– Алея Героїв – це провічне життя, про життя тих, хто став Небесним військом та увійшов в історію, як герой, захисник. Її відкриття – це душевна потреба та необхідність. Наша шана та вдячність цвіту українського народу, славним синам, які у розквіті сил віддали життя за Україну. Ця алея стане для усіх нас, для жителів села символічним місцем, яке щодня має нагадувати про подвиг наших героїв. Про те, якою ціною дається нам наша свобода, про те, яку ціну платять воїни за наші мирні ранки та спокійні ночі. Сьогодні ми разом з рідними відчуваємо великий біль та смуток, вшановуючи наших, ще таких зовсім молодих захисників. Щира вдячність батькам та рідним за героїв. Вони у нашій пам’яті назавжди. Вічна слава та світла пам’ять загиблим героям України.
Раїса Мамуліна також висловила слова підтримки рідним загиблих, подякувала батькам за синів та зазначила, що ця Алея є одним із символів вдячності нашим землякам:
– Сьогодні в нашому невеличкому селу Ксеверово пройшло відкриття Алеї слави нашим Героям, які віддали найдорожче своє життя за наш мир і спокій, за нашу свободу і незалежність. Ми готувалися до цього дня не один день. Працювали плідно із працівниками Городищенської міської ради, із працівниками сектору культури, допомагали нам у виготовленні пам’ятних знаків працівники Ксаверівського центру культури і дозвілля, працівники Ксаверівської сільської ради. За допомоги нашого депутата Городищенської міської ради Ярослава Чернова були виготовлені банери для наших полеглих героїв. У нашому селі троє молодих хлопців, які віддали своє молоде життя. Це Копитов Владислав, Шулюпенко Сергій, Артеменко Дмитро. Нашу Алею слави ми побудували біля будинку культури. Біля обелізка Слави та Братської могили. Ми хочемо лише одного, щоб ця Алея не наповнювалася, щоб на нашу рідну землю прийшов мир і перемога. Щиро дякуємо батькам за наших справжніх патріотів. Доземно їм уклоняємось кожному. На жаль, горе, яке у них на душі, нічим нам не розрадити. Ми щиро їм дякуємо за витримку і цю біль. Щиро дякуємо за наших героїв.
Після відкриття Алеї всі присутні вшанували пам’ять про загиблих хвилиною мовчання та поклали квіти.Три молодих хлопці, які хотіли жити, мріяли про щасливе майбутнє, створення родини та народження дітей… Усвідомлення того, що їхнє земне життя скінчилося, стискає серце, але пам’ять про Героїв житиме вічно і світлини військових нагадуватимуть кожному про ціну свободи.
